проблеми
виховання дітей дошкільного віку в епоху середньовіччя
Середньовіччя
як культурно-історична епоха прийшла на зміну античній цивілізації. Історично
пов´язано це із падінням у 476 р. Римської імперії під ударами варварів (так
давні греки називали чужинців, що розмовляли незрозумілою їм мовою і за рівнем
своєї суспільної організації перебували на стадії традиційного феодального
землеробства). Те, що феодалізм не визнавав особи, значною мірою вступало в
суперечність із християнством, яке проповідувало певну самостійність особи,
наділеної свободою волі — здатністю самостійно приймати рішення і діяти на свій
розсуд. Оскільки за середньовіччя особа не могла реалізуватися як суб´єкт
соціуму, вона утверджувалася під впливом християнства як духовна особа — особа,
яка, не маючи змоги реалізуватися у зовнішньому світі (соціальному середовищі),
заглиблюється в себе, у світ своїх почувань. Усе це культивувало у світогляді
теоцентризм — принцип, згідно з яким Бог проголошується началом і центром
Всесвіту.
Під впливом цієї світоглядної традиції
перебувало навчання, яке зводилося до читання і запам´ятовування біблійних
текстів, прищеплення дітям основних засад християнської поведінки.
У західноєвропейських країнах,
релігійно-духовне життя яких розгорталося в католицькій традиції, зміст і форми
виховання дітей обумовлювалися становим принципом з конкретною специфікою щодо
дітей лицарів, духовенства, мирян.
Поряд
із церковним у цей час розвивалося лицарське виховання, за якого діти протягом
перших семи років перебували в сім´ї під опікою матері, годувальниці та няні.
На цьому етапі метою виховання було засвоєння дитиною дару слова і шляхетних
манер. Виховання дітей селян, на відміну від лицарських дітей, було
зорієнтоване на особливості їхнього буденного життя і здійснювалося через
залучення дітей до праці дорослих.
Один із видатних діячів християнської церкви
Ієронім Євсевій (340—420) доводив, що основними чинниками християнського
виховання є віра, молитва, праця, цнотливість. Душа людини має стати храмом
Господнім. Тому дитину слід відгородити від дурних слів, розбещених людей,
світських пісень, щоб вона не переймала нічого непристойного. Натомість хай її
життя сповнюється псалмоспівами. А випробувана у вірі, благопристойна
вихователька повинна привчати дитину до молитви, читання релігійних книг.
У Київській Русі, яка разом із прийняттям
християнства прилучилася до слов´янської писемності, значна увага приділялася
освіті, книжництву, культурному розвитку народу. Про політику держави у цій
сфері свідчать старання князя київського Ярослава Мудрого (1019—1054), який
зібрав унікальну бібліотеку, переймався перекладом книг, проблемами освіти і
виховання дітей.
Християнський проповідник, богослов і
педагог Іоанн Златоуст (прибл. 347—407) головним вважав виховання душі дитини,
чим часто, за його словами, нехтують батьки, дбаючи здебільшого про матеріальні
статки. Батьки повинні виховувати у дітях передусім благочестивість, оберігати
їх від легкодумства. Дитина вже з двомісячного віку все запам´ятовує, засвоює.
Тому і при грудних дітях не можна нічого поганого ні робити, ні говорити.
Тогочасні виховні ідеали здебільшого
відображалися у житіях святих, наприклад, у написаному ченцями Києво-Печерської
лаври “Патерику”, у “Слові про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, в якому
високо оцінюється вченість. Педагогічне життя на українських теренах
ознаменоване “Повчанням” київського князя Володимира Мономаха (1053—1125), в
якому обґрунтовано роль прикладу у вихованні й подано настанови щодо етичної
поведінки, милосердя та особистої дисципліни й відповідальності, що важливо для
кожної людини, починаючи з раннього віку. “Повчання” було першим твором
педагогічного змісту, написаним світською особою.
Православна традиція, як і християнська
традиція загалом, вбачала смисл педагогічних зусиль у допомозі людині оволодіти
християнськими чеснотами, “мудрістю розуму” та моральністю — “мудрістю серця”.
Комментариев нет:
Отправить комментарий